Партесний спів
Основним жанром української професійної музики 17 – першої половини 18 ст. був партесний концерт. Як вам уже відомо, слово "концерт” походить від латинського, що означає "змагатися”. Саме в партесному концерті епізоди, виконувані ансамблем солістів, протиставляються епізодам, які виконує хор. В Україні партесний концерт з’явився наприкінці 16 ст.,поступово формувався як жанр,досяг кульмінації свого розвитку та занепав у другій половині 18 ст. Серед найвидатніших композиторів – авторів концертів – Симеон Пекалицький, Іван Колядчин, Микола Дилецький.
Тексти для творів партесного стилю запозичувалися з літургії, всеношної та інших служб;використовувалися також і світські тексти. За характером музики та образним змістом партесні концерти умовно можна поділити на урочисті й лірико-драматичні(скорботні).
Партесні концерти виконували чоловічі голоси – чоловіки й хлопчики. Темброва палітра концертів була досить багатою. Партесні концерти писали не тільки духовні, а й на світські сюжети, отже хорова музика відбивала життя народу.
Партесний спів – різновид багатоголосого (найчастіше чотириголосого) хорового виконання а capella за окремими партіями (голосами).
Рукописні джерела
Партесні рукописи зберігаються в рукописних відділах бібліотек України та Російської Федерації (Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Державний історичний музей РФ та ін.) у вигляді комплектів книг-поголосників. Партія кожного голосу записана в окремій книжечці-партії (звідси назва «партесний»). Партитурна форма запису не характерна для партесних рукописів. З цим пов'язана проблема втрати окремих голосів і необхідність реконструкції втрачених голосів для виконання або видання партесних творів.
Переважна більшість наявних у рукописах партесних творів досі не розшифрована і не опублікована, тому партесна музика ще недостатньо вивчена.
Історія розвитку і поширення
Партесний спів виник у контексті полеміки між православною та католицькою церквами в Україні на межі 16-17 століть. У боротьбі за прихильність прихожан православне богослужіння з його аскетичною монодією знаменного розспіву починало програвати порівняно з пишним католицьким богослужінням, де використовувався багатоголосний хор та орган. У православних церквах України почали використовувати багатоголосний спів, по-своєму переосмисливши здобутки західноєвропейської хорової та інструментальної музики.
Ініціаторами розробки такого співу були православні братства, що відкривали школи при монастирях, вводили вивчення партесного співу. Перша згадка про таке навчання пов'язана зі Львівським ставропігійним братством і датується 1590-ми роками.
Партесний спів прийшов на зміну одноголосному знаменному співу. Офіційно партесний спів дозволений в храмах із 1668 року за згодою східних патріархів.
У Росії партесний спів почав поширюватись після приєднання України у 1654 році. Поширювався він шляхом копіювання українських рукописів і запрошення співаків до Росії, що відбувалось у контексті загальної «європеїзації» російського суспільства. Згодом у Росії сформувалася самостійна школа партесного співу.
Теоретичні основи партесного співу були викладені у ряді трактатів. Найвідоміший і єдиний збережений (в кількох редакціях) — «Мусикійська граматика» Миколи Дилецького.
З 1970-х почалось відродження партесної музики. Особливу роль у цьому відродженні відіграла наукова і популяризаторська діяльність Н. О. Герасимової-Персидської, автора двох монографій, присвячених партесній музиці, великої кількості публікацій на цю тему. Н. О. Герасимовою-Персидською підготовлено всі дотепер здійснені видання української партесної музики.
Партесний концерт – одночастинний багатоголосий хоровий твір віртуозного характеру.
Українському музичному мистецтву доби бароко притаманні багатоголосий спів і такі жанри, як хоровий концерт,псалом,кант,романс. Широко застосовувася у той час партесний спів (від латин. partes - голоси). Співаки, які виконували партесні твори, називалися партесниками.
